"я" - хіба нема у світі чогось більш зрозумілого ніж "я"? бо саме з собою я прокидаюся кожен ранок. саме себе я бачу у дзеркалі. кожен прийом їжі не обходиться, звісна річ, без мене. та що робити, коли вас раптом просять показати своє "я"? отак взяти, розшукати й покласти на стіл?
ну то де його шукати? і, власне, коли? і навіщо?
якісь заморочені запитання у нас тут посипалися, ну його до бісу таким собі голову задурювати! та ну його. давайте якось спустимось на землю.
отож, був у мене улюблений камінь. чудової форми - наче рукотворний, шестикутник з виступом, що таким чином нагадував кому або дев'ятку. ну от. я його всюди носив у кишені свого піджака, він приємно лежав у руці, та й взагалі я відчував, що той камінь втілює щось більше, щось абстрактне й велике.
та якось коли я поспішав на пару й ніс піджак у руках, той камінь десь випав (ну або втік, це вже як вам зручно). отож я залишився без каменя. тож я, звісно, засмутився. і справа в тому, що кожен з нас по різному відчуває смуток. ну, будь-яку емоцію, взагалі-то.
якщо ми візьмемо себе та емоцію - от мене з моїм сумом до прикладу. то цікаво подивитися, хто як цей дует уявляє. чи я породжую цю емоцію? чи вона витікає з мене? а може я вона йде від каменя, тобто від світу й крізь мене проходить? а може я і є цей сум7 проблема тільки в тому, що сум зникає, а я лишаюся. і якщо так подумати - з думками так само. не ясно, чи вони, чи приходять ззовні.
тож беручи до уваги мене, мій камінь, смуток та думки, ми все ще не можемо знайти те конкретне "я", та здається, можна побачити чим я не є.
виходить, що я не камінь, і я наче й не емоції, і скоріш за все не думки теж. я - як дирка від бублика, або хвиля на воді. і це дивно, та все ж - це найбільш логічний опис.
